Найстаріша і найбільша область (31.4
тис. км2, 5.2% території країни) Східної України, утворена в 1932 р.
В області 27 районів, 17 міст, 61 селище і 1682 села. Населення області – 2
812.1 тис. жителів (6.0 % населення країни), з яких міське становить 2235.2
тис. жителів (79.0% населення області). Клімат помірно континентальний з
порівняно м'якою зимою (середня температура січня -7°С) і теплим, посушливим
літом (середня температура липня +21°С). Кількість опадів, 66% яких припадає на
теплий період, становить 495-570 мм на рік. Поверхня області – хвиляста рівнина
(абсолютні позначки до 236 м), ледь нахилена в південному напрямку,
розчленована долинами річок, балок та ярів. Більша частина області розташована
у межах Придніпровської низовини, а на сході і північному сході знаходяться
відроги Середньоруської височини, на південному сході
– Донецької височини. Витіювато врізані долини головної водної артерії
області Сіверського Дінця та його приток (іноді заповнені штучними
водосховищами) Береки, Вовчої, Уди, Осколу та інших вносять ландшафтну розмаїтість у природний
вигляд Харківщини, часом формуючи дивовижно мальовничі пейзажі.
Заселення краю почалося ще в палеоліті, про що свідчать поодинокі стоянки того часу, а археологічні пам'ятки
неоліту відомі майже в усіх районах області. В VIII-Х ст. частина її знаходилася під
владою Хазарського каганату, вичавленого звідси князем Святославом, який майже
на три століття чинив слов'янський контроль над цими землями. Спустошлива
навала монголів в ХІІІ ст. на довгі часи перетворила цей район на північну
ділянку малолюдного Дикого поля. Масове заселення краю почалося в середині XVII
ст. біженцями з Правобережної України, яка на той час була у складі Речі
Посполитої, і переселенцями з центральних районів Московські держави. Воно
відбувалося напливами і остання велика хвиля переселенців відноситься до 1711 -
1715 рр. Російський уряд з метою захисту своїх південних кордонів від
татарських набігів заохочував заселення вільних земель, створював своїм новим
громадянам сприятливі умови і надавав тимчасові пільги. Переселенці
засновували нові поселення – слободи, від яких і пішла назва Слобідська
Україна (Слобожанщина). На початку другої половини XVII ст. була заснована
більшість міст, що відіграють важливу роль у житті сучасної Харківщини. В
зв'язку із загрозою татарських набігів весь регіон становив собою своєрідний
військовий табір, мешканцям якого судилося зіграти важливу роль у завоюванні
(колонізації) Північного Причорномор'я, Приазов'я і Криму та приєднання їх до
Російської імперії. Спочатку основну масу населення Слобожанщини становили
козаки, з яких ще в 1650-х роках були сформовані чотири полки – Харківський, Острогозький (Рибінський), Сумський
та Охтирський, що підрозділялися на сотні. Російський уряд забезпечував козаків
зброєю (на пільгових умовах), харчами, наділяв земельними угіддями, зберігав за
ними козацькі привілеї і самоврядування.
До 1685 р. з Харківського полку виділився Ізюмський, а в 1734 р. на теренах сучасної області налічувалося 40 козацьких
сотень. У 1765 р. козацьке самоврядування на Слобідській Україні було
ліквідовано, вона увійшла спочатку до складу Слобідсько-Української губернії,
а потім (1775 р.) була об'єднана з Воронезькою губернією в
генерал-губернаторство з центром у Харкові. З 1780 р. Слобідсько-Українська
губернія перетворена на намісництво, а з 1796 р. – на губернію, що згодом (з
1835 р.) стала називатися Харківською. З кінця XVIII ст., коли загроза зовнішнього
вторгнення на Слобідську Україну зійшла нанівець, Харківщина поступово
перетворюється на важливий регіон виробництва сільськогосподарської продукції,
розвитку ремесел і торгівлі. У середині XIX ст. на Слобожанщині почали
формуватися капіталістичні відносини, що дали черговий імпульс її розвитку.
Після Жовтневого перевороту в 1917 р. саме цей здавна пов'язаний з Росією
регіон став оплотом більшовиків в Україні, а Харків – столицею Української
РСР (1919-1934 рр.).
На території Харківської області збереглися різностильові переважно православні культові споруди ХVII-XХ ст. Архітектурну спадщину цивільного призначення представлено в основному спорудами найбільш
активного періоду освоєння регіону – ХІX-XХ ст. Це адміністративні будинки,
серія прекрасних парків з палацами, садибними церквами і парковими будівлями,
численні історичні пам'ятники. Тут знаходяться національний природний парк та
три державні заказники, що вирізняються своєрідною лірично-природною пишнотою,
яку навряд чи зустрінеш в інших регіонах України.
Ізюм. Історія міста багата на історичні події. Тут у 1111 р. війська київського князя Володимира розгромили половців. У 1185 р. майже на тому самому місці перед походом на половців розбив свій табір новгород-сіверський князь Ігор Святославич. До уваги туристів і гостей міста - Преображенський собор (1684), Миколаївська та Вознесенська церкви (XIX), експонати місцевого краєзнавчого музею. Тут стоїть геологічна пам'ятка природи - мальовнича гора Крем'янець (218 м).
Чугуїв. На території сучасного міста знайдено залишки городища скіфського періоду та поселення часів Київської Русі. Збереглися архітектурні пам'ятки XIX ст. - Покровський собор, будинок міської управи, торгові ряди. У Чугуєві 1844 року народився відомий художник І. Рєпін, якому в місті встановлено пам'ятник.
Садиби областi